Наступного дня я на обійсті Анталів. Подружжя пенсіонерів проживає у приватному будинку по вулиці Капітульній. Через рідку металеву огорожу з тротуару гриб добре видно. Ліщиновий кущ та тис роблять затінок біляку. Протягом трьох днів виріс заввишки сантиметрів 10, «на око» заважив би грам 300.
–У мене це вже друга поросль грибів, – не приховує радості Микола Іванович. – Перша була років десять тому. Приніс з лісу гриби, ті, що синіють на зломі, очистки від корінців, червиві шапочки розмочив у відрі й вилив під кущі – урожай був. Ліщину посадив давно, спеціально, аби ростити ліщинові гриби. Обчистки з лісових грибів щоразу кидаю під кущ.
У понеділок прийшли сусіди і сказали, що у нас виріс гриб. Здивувався. Знаю, якщо гриб побачити, то він перестає рости. Але ж мій росте! У понеділок був малий, у вівторок – більший, а сьогодні – ще трохи підріс. Думаю, що більше вже не ростиме, бо шапочка пожовтіла, тепер спори дозріватимуть. Брати його не буду, нехай дозріє, а потім сам природно і посіється. Аби було що збирати. Недарма кажуть: що посієш, те й збереш, – оптимістично завершує нашу коротку розмову пан Микола.
Тетяна Грицищук, фото автора
