Змій дуже боюся. Натрапивши на них, мені стає лячно, мороз по шкірі, швидко іду подалі. Як кажуть, від гріха подалі і береженого Бог береже. Довго, ой довго ввижатиметься мені плазун. В гущах та лісах, на сінокосах рідного Малого Раківця, що на Іршавщині, змій багато. І це всі знають – і дорослі, і діти. Вдіяти нічого не можна.
Мене тягне до лісу, і навіть дуже. Люблю пройтися лісом, подихати свіжим повітрям, подумати про житіє своє, тому намагаюся побороти страх і вкотре сподіваюся, що там, куди я йду, їх не буде. Тим паче, що надворі студено як у марту, і я думаю, що лускаті поховалися у своїх норах.
27 травня. Надворі – +18. Свище холодний вітер. Пішла в гушу, що в урочищі Мільчаник, подивитися чи достигли суниці. Милуючись пташиним співом, іду собі спокійно стежкою біля нив, на яких посаджена картопля. Глипнувши в бік молодого папоротника, побачила змію. Невелика, з півметра. Зупинилась, стала розглядати її. Не фахівець, тому не скажу що за вид. Вона ані язиком не пошевелила. «Киш», – кажу. І ногою тупнула – змія наче приросла до землі. А може мертва? Та ні, жива. Бачила її голову. Вирішила зробити кадрик на згадку про змію, яка вперше не тікала від мене і я не накивала п’ятами. В ніс вдарив гадячий запах. Смердить – фууу.
29 травня. Надворі – +16. Вітряно. За компанію взяла племінника Василя. Ідемо по суницю. Нахилившись за стиглою ягодою, я побачила змію, мало на неї не наступила. Від неї віддало холодом як з холодильника та смородом. Така ж як та, що бачила два дні тому, а то було за метрів 800 звідси. Кишкаємо, ногами тупочемо, фотографуємо, а змія спить. Так і не поворухнулася. Нуль реакції.
Про свої пригоди розповіла батьку. Він бачив багато змій, брав їх до рук, знає, отруйна чи ні. Ніколи не вбивав, хіба косою випадково перетинав. Каже, що змії – холоднокровні, їм треба тепло. Під променями сонця вони добре прогріваються. У них має бути спарення, а тепла нема. Лускаті активні в теплу пору, а в холодну – малорухливі. Їм так холодно, що навіть на людей не реагують. А може впали у сплячку? По опису та фото батько визначає, що це полоз. Саме він дуже смердючий.
– Одного разу я взяв до рук полоза, так мої руки смерділи тиждень, чим тільки не мив – і милом, і бензином – нічого не допомагало, – пригадав одну зі своїх «зміїних» історій.
Тетяна Грицищук, фото автора