Мукачівець метал перетворює на гриби, птахів та підсвічники

Весна – період оновлення: думок, оселі, подвір’я. Багато хто з краян задумується про купівлю садових скульптур. Вони додають території затишку. Та Василь Сойма з Мукачева оздобу для двору не купує – він створює її своїми руками. За фахом чоловік – зварювальник. Металом займається все життя. Але останні три роки він почав дивитися на нього не лише як на матеріал для роботи, а як на основу для творчості. І тепер у його дворі можна побачити справжній казковий світ, створений із заліза.

Тож як чоловікові спало на думку зайнятися залізними садовими скульптурами? Що його надихає? Хто підтримує? Чому свої вироби категорично не продає? Про це він розповів «Карпатському об’єктиву».

Вогонь, іскри й натхнення

Любов до металу у Василя з дитинства. Каже, що ще хлопчиком любив спостерігати за роботою майстрів. Його заворожували іскри, запах нагрітого заліза, ритм молотка. Згодом ця зацікавленість переросла у професію.

«Я все життя працюю з металом, – розповідає «Карпатському об’єктиву» чоловік. – Зварювання – моя робота. Але в якийсь момент відчув, що хочу робити щось більше, ніж просто конструкції. Хотілося створювати красу. Ідея садових скульптур народилася несподівано. Три роки тому зробив перший декоративний гриб для власного подвір’я. Без особливого плану – просто захотілося спробувати. Я не думав, що це переросте в щось серйозне. Зробив грибочка, поставив біля клумби. Дивлюся, а він ніби живий. І якось так тепло стало на душі».

Потім з’явився равлик. За ним – півник. Далі – зайчики, сови. Кожна нова робота була складнішою, детальнішою. Василь почав експериментувати з формами, поєднувати різні металеві елементи, додавати дрібні деталі, які надають фігуркам характеру.

«Мені подобається, коли в очах у тієї сови є вираз. Коли півник ніби ось-ось закукурікає. Я не люблю шаблонів. Кожен виріб – індивідуальний. Навіть якщо це десятий гриб, він усе одно буде інший», – пояснює мукачівець.

Процес створення – це завжди діалог із матеріалом. Спершу з’являється задум. Інколи – просто образ у голові. Інколи – натхнення від природи.

«Я можу йти лісом, побачити справжній гриб чи птаха – і вже в думках складаю, як це зробити з металу. Природа – найкращий дизайнер, – каже він. – Робота починається з ескізу. Не завжди на папері. Часто – уявного. Потім добір металу: труби, листи, старі деталі, які хтось списав би як брухт. У моїх руках вони отримують друге життя. Я люблю використовувати різний метал. Іноді це старі запчастини, які вже нікому не потрібні. Але з них можна зробити щось красиве. Це як дати матеріалу шанс почати нову історію. Найскладніше передати емоцію. Бо садова скульптура – це не просто декор. Вона має створювати настрій. Коли люди заходять у двір і усміхаються – значить, я все зробив правильно».

Окрім фігур тварин і грибів, чоловік створює світильники, лампи, підсвічники. Вони додають простору особливої атмосфери – трохи казкової, трохи романтичної. Увечері метал оживає у світлі вогню чи лампи, і тоді здається, що ці вироби мають власну душу.

«Світло – це продовження форми. Коли в підсвічнику запалюється свічка, метал уже не холодний. Він теплий. І тоді ти розумієш, що зробив не просто річ, а створив оточуючим настрій, – зізнається умілець. – Роботи не продаю, бо створюю їх насамперед для себе, для родини, для власного двору. Хобі не маю бажання перетворювати це на бізнес. Як тільки з’явиться слово «треба», зникне слово «хочу». А для себе «хочу» є завжди».

Садові скульптури стали для чоловіка своєрідною віддушиною. У час, коли навколо стільки тривог і новин, робота з металом допомагає зосередитися, заспокоїтися, створити щось світле. І, здається, саме тому його равлики усміхаються, сови мають мудрий погляд, а грибочки виглядають так, ніби виросли просто з землі. Бо в кожному з них – частинка душі майстра, який навчився бачити в холодному залізі живу красу.

Є сировина, брухту немає

На подвір’ї мукачівця десятки садових металевих скульптур. Усе це – не виставка. Це його простір. Його територія натхнення. Дружина Тамара та діти підтримують захоплення глави сімейства. Кажуть, що двір із кожним роком стає дедалі цікавішим. Друзі ж жартують, що скоро доведеться купувати більшу ділянку, бо місця для нових «мешканців» може не вистачити.

«Спершу всі дивувалися: навіщо тобі ті залізні зайці? – сміється Василь. – А тепер питають, що буде наступним. Ідеї в мене народжуються по-різному. Інколи, буває, що спонтанно. Інколи – після довгих роздумів. Часом деталь лежить у майстерні декілька місяців, поки не побачу в ній майбутнє крило птаха чи капелюшок гриба. Я ніколи не викидаю «брухт», усе це – сировина, матеріал для творчості. Дивлюся на кожен «прутик». Обертаю в руках. І в якийсь момент розумію: ось воно. Ось це стане горобчиком, а це – котиком».

За три роки закарпатець помітно вдосконалив техніку. З’явилося більше деталей, складніші форми, акуратніші зварні шви. Але, за словами умільця, головне – не техніка, а внутрішнє бажання, мотивація.

«Можна зробити ідеально рівну річ, але вона буде «мертвою». А можна – з невеликою нерівністю, зате з характером. Я за характер», – запевняє чоловік. – Мої скульптури не копіюють природу буквально. Вони радше передають її порухи. Я хочу, щоб люди, дивлячись на них, усміхалися. Зараз усім нам бракує простих радощів. Якщо мій металевий коник чи півник може підняти комусь настрій – значить, він створений не дарма».

Чи планує майстер розширювати колекцію? Безумовно. Зізнається, що вже обмірковує нові образи. Можливо, з’являться більші фігури. А можливо – щось зовсім інше, неочікуване.

«Я не люблю загадувати наперед. Сьогодні це гриб, завтра – птах, післязавтра – світильник. Головне, щоб було бажання. Поки є бажання – буде й робота, – переконаний чоловік. – Навіть холодний метал може стати теплим, якщо до нього доторкнутися по-особливому. У світі, де все частіше обирають фабричне й масове, я обираю для себе індивідуальність, ручну працю. Тим більше, що маю внутрішню потребу творити прекрасне».

Можливо, саме завдяки цій цілеспрямованості і закоханості у своє ремесло скульптурки у Василя Сойми виходять такими милими, незвичними, цікавими. Адже всі вони «народжені» з любов’ю.

Марина АЛДОН