Діти виросли, порожнеча залишилася: як живуть батьки, чиї діти поїхали з дому

У багатьох домівках на Закарпатті сьогодні більш порожньо, ніж колись. Там, де ще десять-п’ятнадцять років тому лунав дитячий сміх, тепер чути хіба цокання годинника та звук телевізора на фоні. Діти виросли – і поїхали. Хтось за освітою, хтось на заробітки, хтось у пошуках стабільності й майбутнього, якого не зміг побачити вдома.

Для батьків цей від’їзд рідко був несподіваним. Вони розуміли причини, підтримували, збирали валізи, давали перші євро «на дорогу» і благословляли. Але з роками прийшло інше відчуття – порожнечі. Не фізичної, а внутрішньої.

Телефонні дзвінки, відеозв’язок, фото з чужих міст і країн не замінюють живої присутності. Батьки радіють успіхам дітей, але разом із тим вчаться жити в новій реальності, коли родина ніби є, але водночас її немає поруч.

«Карпатський об’єктив» поспілкувався з матерями, які навчилися чекати, мовчки сумувати і радіти на відстані.

У хаті просторо, але порожньо

Марії Подолей – 68 років. Вона пенсіонерка і мешкає у Хусті в невеликому будинку, який колись здавався затісним. Тут виросли троє її синів. Сьогодні ж у цій оселі живе лише вона одна.

«Колись казала: тісно, не розвернутися. А тепер – просторо… але якось не по собі, – каже з гіркою усмішкою «Карпатському об’єктиву» пані Марія. – Старший син уже понад десять років живе в Німеччині. Працює, має родину, облаштував побут. Двоє молодших – у Чехії. Теж працюють, знімають житло, планують майбутнє. Усі троє – далеко. Я не тримала їх біля спідниці. Казала: їдьте, хлопці, бо тут що? Пенсії мізерні, роботи нормальної немає. Хай вам буде краще. Тоді слова давалися легко. Важче стало з часом, коли помер чоловік».

Ранки у Марії Подолей починаються однаково: кава, новини, коротка розмова з сусідкою. Колись у цей час у хаті панував галас – хтось шукав шкарпетки, хтось поспіхом доїдав сніданок, хтось сперечався.

«Я іноді ловлю себе на тому, що прислухаюся. Наче зараз двері грюкнуть – і зайде хтось із них, – зізнається жінка. – У кімнатах досі стоять старі шафи, дитячі фото, зошити зі шкільних років. Не можу нічого викинути. То ж їхнє життя. Сини телефонують часто. Особливо у вихідні. Питають про здоров’я, погоду, город. Надсилають гроші, допомагають із ліками. Я не скаржуся. Дякувати Богу, не забута. Але знаєте… гроші не замінять, коли хтось зайде і скаже: «Мамо, я прийшов». Найважчі – свята. Різдво, Великдень, дні народження. Стіл накрию, як завжди. Але сідаю – і сльози самі йдуть. Бо раніше всі були тут. А тепер – кожен у іншій країні».

Попри сум, у голосі жінки звучить гордість. Вона радіє, що її сини стали на ноги, не пропали, не спилися, не зламалися.

«Я дивлюся на них – і тішуся. Значить, недарма ростила, – каже вона. – Просто ніхто не готує батьків до того, що на старість вони залишаться самі. До самотності можна звикнути. Але полюбити її – нереально».

Життя від дзвінка до дзвінка

Юлії Соймі – 47 років. Вона мешкає у селі на Тячівщині, працює, веде господарство і вже кілька років живе в режимі очікування телефонних дзвінків. Її дві доньки – не поруч. Старша працює в Італії, молодша навчається в Угорщині.

«У мене діти не просто виїхали – вони виросли дуже швидко, – каже Юлія. – Ще недавно дівчата просили допомогти з уроками, ми разом готували вечерю і сварилися через дрібниці. Сьогодні ж теми розмов інші – оренда житла, робота, навчання, документи. Відпускати було страшно. Першою поїхала старша донька. Рішення далося непросто. Я плакала, але не показувала, що хвилююся. Бо як мати скаже: «Не їдь», – дитина може залишитися з почуттям провини. Молодша згодом вступила до навчального закладу в Угорщині. Я підтримала й це рішення, хоча вдруге було ще важче. Після цього зрозуміла – дім став наполовину порожній. Якби не чоловік, напевно б вила вовком. Раніше весь час поспішала: робота, готування, прання, різні проблеми. А тепер ніби зупинився час… і це не тішить».

Жінка стверджує, що ловить себе на думці, що часто відкриває месенджер без причини – просто подивитися, чи були доньки онлайн:

«Чекаю повідомлення, навіть якщо розумію, що вони на роботі чи на парах. Дівчата телефонують регулярно. Надсилають фото, розповідають про плани. Я слухаю і радію. Чесно. Бо вони мають те, чого я не мала. Є моменти, коли хочеться просто обійняти. Але розумієш, що ти вже не центр їхнього життя. І це нормально… але боляче».

Закарпатка визнає: після від’їзду дітей їй довелося по-новому подивитися на себе.

«Я все життя була мамою. А тепер питаю себе: хто я, коли діти далеко? Намагаюся заповнити порожнечу – більше працюю, доглядаю город, зустрічаюся з подругами. Та вечорами все одно приходить туга. Я загалом весела людина. Але є відчуття, ніби життя трохи змінило ритм. Не дорікаю донькам і не шкодую про їхній вибір. Мрію, щоб вони жили краще. Просто іноді хочеться, щоб «краще» було ближче», – зауважує жінка.

«Це не слабкість, а нормальна реакція»: що кажуть психологи

Психологиня Валерія Куцин каже: подібні ситуації на Закарпатті – дуже поширене явище. Водночас про емоційний стан батьків, чиї діти виїхали за кордон, говорять нечасто.

«У нашій культурі не прийнято скаржитися. Особливо старшому поколінню. Людина може говорити: «Все добре», але всередині переживати сильну самотність, – пояснює фахівчиня. – Те, що відчувають батьки, має назву «синдром порожнього гнізда». Раніше діти від’їжджали в інше місто. Тепер – у іншу країну, з іншим мовним середовищем і ритмом життя. Це посилює відчуття втрати контакту. Більшість батьків водночас відчувають дві протилежні емоції – радість за дітей і глибокий сум. Це нормальна амбівалентність. Людина може пишатися успіхами сина чи доньки і водночас сумувати за їхньою присутністю. Тут немає суперечності».

Особливо складно, за її словами, матерям, для яких виховання дітей було головною життєвою роллю.

«Коли діти йдуть, жінка ніби втрачає частину ідентичності. З’являється питання: ким я є тепер? Тривожним сигналом є не сама самотність, а те, як людина з нею справляється. Якщо неспокій стає нестерпним, з’являються безсоння, апатія, відмова від соціальних контактів – це вже привід звернутися по допомогу. Не треба при цьому знецінювати власні почуття. Сум за дітьми – не егоїзм і не слабкість. Це ознака глибокого зв’язку. Варто дозволити собі говорити про самотність. Не треба зводити спілкування з дітьми лише до контролю й переживань. Бажано поступово наповнювати життя новими сенсами. Батьківство не закінчується з від’їздом дітей. Воно просто змінює форму», – каже Валерія Куцин.

Марина АЛДОН