Вбиральні Ужгорода: куди піти гостям та туристам

Відсутність громадських вбиралень Ужгорода та їхній санітарний стан – проблема давня й актуальна. Журналісти, громадські активісти, користувачі соціальних мереж неодноразово порушували це питання, били на сполох, але віз і нині там.

Ужгород межує із європейською державою – Словаччиною. Очільники обласного центру не втомлюються заявляти, що працюють у поті чола, аби місто стало європейським та туристичним. Але, даруйте, людині треба не тільки їсти-пити, фестивалити, а і справляти свої природні потреби, особливо після вживання пива, вина. А куди піти гостеві чи туристу? Нема куди, бо на початку ХХІ століття громадські вбиральні продано. На їхніх місцях з’явилися торгові точки. Чи ось свіжий приклад: на початку Капушанської виросла висока будівля. Наразі не вдалося з’ясувати, що там буде: чи торговий центр, чи офісні приміщення?

Ті, що стануть в нагоді…

Протягом років Незалежності, а це майже 28 років, у місті над Ужем не спромоглися звести та облаштувати жодну громадську вбиральню. Тому і не дивно, що в парках та багатьох під’їздах, біля мостів смердить сечею, натрапляєш на г..івно. Люди змушені проситися у туалети приватних закладів громадського харчування, різних установ. Ще рятують туалети на автостанціях. Вхід – 5 грн. До речі, для пасажира, який придбав квиток, «візит» безкоштовний. Вбиральня є і в приміщенні Зеленого ринку, що на площі Корятовича. Але хто там бував, назавжди запам’ятає «аромати». Уникають ужгородці та не радять відвідувати туристам і WC біля пішохідного мосту на площі Петефі, хоча плата за вхід 3 грн. Тут панує такий сморід, що відвідувачів починає нудити. У кабінках досі замість унітазів – «ями». Приміщення потребує капітального ремонту.

Що робилося мерією, аби проблему вирішити?

У 2011 році виконком Ужгородської міської ради рекомендував комунальним підприємствам та організаціям, а також органам виконавчої влади надавати доступ до туалету безкоштовно, а закладам громадського харчування різних форм власності – надавати доступ до вбиралень як на платній, так і безоплатній основі. Та нині в Ужгороді є й такі місця, де можна побачити табличку на дверях туалету «Тільки для відвідувачів закладу». Звісно, кожен власник на свій розсуд розпоряджається своїми вбиральнями. У деяких закладах туалет замкнутий, ключ у бармена. У разі потреби відвідувачі мусять підійти до бармена чи офіціанта і попросити ключ. Дадуть. Але тим, що з «вулиці», у деяких закладах відмовлять або скажуть: «П’ять гривень». Добре, якщо у приміщенні чисто, прибрано – тоді без зайвого обурення даси того п’ятака. А ось як бути у тих ситуаціях, коли господарі не створюють умов, але гроші беруть? Кореспондент «КО» був у відомому закладі «Три горби», який знаходиться між залізничним вокзалом та автостанцією. Гроші беруть, але там брудно, панує сморід.

Наприкінці минулого року було зареєстровано електронну петицію «Спорудження мережі громадських вбиралень в Ужгороді». Необхідну кількість підписів зібрали, міська влада на петицію відреагувала: створено міжвідомчу комісію. Відбулося і засідання цієї комісії. Казали: напрацювання згодом внесуть на розгляд депутатів міської ради. Поживемо – побачимо, що з того хоснавного буде.

Єпархіальний туалет «рятує» за дві гривні

Читачам «КО» «здамо» місце, куди можна «сходити» за дві гривні. Це єпархіальний туалет, який знаходиться біля Хресто-Воздвиженського кафедрального греко-католицького собору на площі Андрея Бачинського.

Два роки тому на місці колишньої церковної вбиральні звели будівлю. Тепер тут знаходяться церковна крамниця, господарське приміщення і два туалети: чоловічий і жіночий. Для зручності та уникнення черги у кожному туалеті по дві кабінки. У приміщеннях чисто, пахне цитрусовими освіжувачами повітря. Порядок і чистоту підтримують дві вірниці собору на добровільних засадах. Обидві жінки – пенсіонерки, проживають неподалік. Приходять на роботу вранці о 7.30, роблять вологе прибирання, миють сантехніку і т. д. І так протягом дня до сьомої вечора. У кабінках туалетний папір закладений до туалетниць. Є корзина для сміття та використаного туалетного паперу, йоржики. У кожному туалеті по два рукомийники, з крана тече вода, вимити руки можна з рідким милом, яке теж є в наявності. І навіть сушка робоча. Біля дзеркала можна поправити зачіску, припудрити носик, підвести помадою губи. Є і гачки, на які можна почепити одяг чи сумку. У жіночому туалеті є навіть стілець – у разі потреби можна присісти. У кутку металева скринька для пожертв за користування туалетом. І ця пожертва – всього-на-всього дві гривні.

– Дві гривні – це чисто символічна оплата, – пояснила пані Маргарита кореспонденту «Карпатського об’єктива». Жінка продає різний церковний крам у лавці.

– Туалети робилися для прихожан нашого собору. Вони ходять безплатно. Дехто жертвує ті ж дві гривні, бо розуміє ситуацію: єпархія сплачує за воду, каналізацію, світло, треба купити туалетний папір, мило, миючі та дезінфікуючі засоби, відро, швабру. Протягом дня туалетом користується дуже багато людей, у приміщенні треба підтримувати чистоту. Наші жінки роблять це безплатно.

До крамниці заходить п’ятеро жінок різного віку. Це туристки з Одеси. Приїхали до Ужгорода, аби побачити замок, архітектурні пам’ятки. Купили буклети з інформацією про собор. Жінка зі стильною зачіскою спитала дозволу скористатися туалетом.

– Можна, – каже пані Маргарита. – Якщо маєте можливість і бажання, то пожертвуйте дві гривні за послуги. Для пожертв є скринька.

Одеситки здивувалися такій низькій ціні: «Подорожуємо Україною та країнами Європи, то знаємо – що і скільки коштує».

– Восени були в Угорщині. На митниці туалет коштує 150 форинтів, а це 15 гривень. В Будапешті – 250 форинтів, а це 25 гривень. Дорого, але що було робити, якщо кави хочеться, а вона сечогінна? Не будеш терпіти до вечора, до повернення в готель, – моя співрозмовниця розвела руками і посміхнулася.

Пані Маргарита розповіла, що єпархіальним туалетом користуються і містяни, які бувають у справах у центрі Ужгорода, і туристи, і ті, які приїжджають у відрядження. Трапляються випадки, коли люди, почувши про дві гривні пожертви, починають скандалити: «Це ж церква, тому має бути безплатно. А пожертва є добровільною: хочу дам, хочу не дам». Так, пожертва є добровільною і символічною, але людина у будь-якій ситуації має залишатися людиною.

Ірина Коваленко, фото автора